ДЕНЬ ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ

Дата: 20.02.2025 10:24

Кількість переглядів: 77

День Героїв Небесної Сотні відзначають щорічно 20 лютого згідно з Указом Президента України “Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні” від 11 лютого 2015 року № 69/2015 на знак пам’яті про громадян, які загинули під час Революції Гідності у боротьбі за ідеали демократії, права та свободи людини, європейське майбутнє України та завдяки яким було змінено перебіг історії нашої держави.

20 лютого 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість осіб – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.

20 лютого 2025 року минає 11 років від дня масових розстрілів Небесної Сотні на Майдані. Крім того, це 11 років від початку російської агресії. Адже саме тоді, коли на вулиці Інститутській у Києві гинули беззбройні протестувальники, російська федерація розпочала воєнну агресію, анексувавши АР Крим, а згодом окупувавши частину Луганської та Донецької областей. 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна російсько-українська війна, яка триває вже третій рік, несучи українцям смерть, горе та руйнацію. Саме таку ціну платить наша країна за право бути суб’єктом на карті світу та мати власні суверенітет і державність. Одними з перших, які рішуче виступили на захист нашої Батьківщини, були Герої Небесної Сотні.

Вони стали символом світла та перемоги над злом. Разом із героями російсько-української війни, які відстоюють на фронті наше право жити у вільній соборній Україні, вони живлять та зміцнюють нашу віру в Перемогу.

За спостереженням Марсі Шор, професорки Єльського університету (США), сьогодні українці не кажуть «після війни». Вони кажуть «після перемоги». Перемога, вважає польський театральний режисер Кшиштоф Чижевський, має стати частиною нового універсального словника. Префікс pere вказує на перетин меж, зміни або перетворення, а moha означає «я можу». Отже, слово «перемога» буквально говорить про вихід за межі можливого.

Герої Небесної Сотні стали першими, хто вийшов за межі можливого й засвідчив перед цілим світом стійкість і рішучість громадян України, їхню готовність покласти життя за загальнолюдські цінності, боронячи гідність, свободу та демократію.

Пам’ять про подвиг Небесної Сотні у 2025 році вшановуємо під гаслом:

«Небесна Сотня: Герої першої перемоги у битві, що триває».

День Героїв Небесної Сотні покликаний увічнити людську, громадянську та національну відвагу й самовідданість, силу духу та стійкість громадян, завдяки яким змінено перебіг історії нашої держави, гідно вшанувати подвиг загиблих за ідеали демократії, права та свободи людини, європейське майбутнє України.

Це – день жалоби, оскільки його пов’язано із загибеллю громадян під час Революції Гідності та на початку російської агресії на сході України, але водночас він закликає вшановувати боротьбу за гідне та вільне життя, а також жертовність і відвагу. Чітка громадянська позиція та готовність обстоювати її до кінця – це ті якості, які мали Герої Небесної Сотні та які гідні наслідування.

Загибель Героїв Небесної Сотні змінила суспільну свідомість українців, актуалізувавши значущість таких понять, як право на самовизначення, гідність, свобода, суверенність держави, демократія, європейський вибір.

Свобода – фундаментальна характеристика людського існування, це змога вільного вибору та усвідомлення власної відповідальності за цей вибір. Герої Небесної Сотні зробили свій вибір – виборювати свободу та гідність. Вони загинули за те, щоб Україна розвивалась як вільна демократична держава.

Пам’ять про Героїв Небесної Сотні має бути живою, сприяти громадському активізму, консолідації суспільства та формувати усвідомлення відповідальності кожного за майбутнє України.

Революція Гідності – масовий громадянський протест, який тривав 94 дні – з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року. Його було спричинено різкою зміною зовнішньополітичного курсу та вектора розвитку держави, а згодом антиконституційними діями влади. Центром подій стали столичний майдан Незалежності та навколишні вулиці – Хрещатик, Михайла Грушевського, Інститутська. Мирні акції почалися під євроінтеграційними гаслами, але згодом перетворилися на тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму президента Віктора Януковича – проти корупції та порушення прав людини. Дії влади, спрямовані на придушення протестів силовим шляхом, призвели до ескалації конфлікту та людських жертв.

Значення Революції Гідності. Повалення режиму Януковича, за якого зріс рівень корумпованості держави та просувався проросійський вектор розвитку, дало змогу утвердити незворотність європейського шляху України: у 2014 році підписано Угоду про асоціацію з ЄС, 11 червня 2017 року Євросоюз запровадив для громадян України безвізовий режим. А за вісім років після Євромайдану, 23 червня 2022 року, Україна отримала статус кандидата на членство в ЄС.

Громадянське суспільство стало потужною силою; набув розвитку волонтерський рух. Було забезпечено вільну діяльність опозиції. Майдан засвідчив, що на шляху до демократії та вільного світу Україна залишила рф далеко позаду.

Боротьба українців за свободу та європейське майбутнє отримала визнання багатьох авторитетних представників міжнародної спільноти. Зокрема, у 2015 році Джо Байден, колишній президент, а на той час віцепрезидент США, коментуючи події на київському майдані Незалежності, сказав: “…Небесна Сотня заплатила найстрашнішу ціну патріотів… Їхні кров і мужність дають українському народові другий шанс на свободу”.

Розслідування у справах Майдану. Близько дев’яти років тривало слідство у справі про масові розстріли 20 лютого у середмісті Києва. 18 жовтня 2023 року Святошинський районний суд Києва виніс вирок безпосереднім виконавцям і довів застосування режимом Януковича спецзасобів, доставлених із росії, підтвердив, що розстріли мирних протестувальників на вулиці Інститутській у столиці були використані росією для військової агресії. Окупація АР Крим та східних областей була лише першим пунктом у злочинних планах кремля, який досі прагне підкорити Україну. І як тоді, під час подій Революції Гідності, так і сьогодні, українці виборюють свободу у визвольній війні.

Походження назви. Небесна Сотня – 107 загиблих учасників Революції Гідності, а також активісти Майдану, які загинули навесні 2014 року з початком російської агресії на сході України.

Назва “Небесна Сотня” виникла за аналогією з основними структурними одиницями Самооборони Майдану – сотнями. Уперше вона пролунала під час прощання із загиблими на столичному майдані Незалежності 21–22 лютого 2014 року. 21 лютого датовано вірші поетес Тетяни Домашенко та Людмили Максимлюк, у яких використано словосполучення “Небесна Сотня”. Наступного дня про Героїв Небесної Сотні вже говорили зі сцени Майдану та писали в інтернеті. На Урядовому порталі згадка про Героїв Небесної Сотні з’явилася 28 лютого 2014 року.

Герої Небесної Сотні

У переліку Героїв Небесної Сотні – прізвища загиблих активістів, які отримали звання Героя України з врученням найвищої державної нагороди України – ордена “Золота Зірка” (посмертно) або яких було нагороджено орденом Героїв Небесної Сотні (посмертно). Іще 24 лютого 2014 року Верховна Рада України ухвалила постанову № 774-VII, яка передбачала звернення до наступного Президента України з пропозицією посмертно присвоїти звання “Герой України” полеглим i смертельно пораненим цивільним учасникам збройних конфліктів під час мирних акцій протесту в Україні впродовж листопада 2013 – лютого 2014 року. 21 листопада 2014 року Указом Президента України № 890/2014 звання Героя України присвоєно 99 загиблим учасникам Революції Гідності. Пропозиції щодо переліку нагороджуваних осіб дала громадська організація “Євромайдан SOS”.

Указами № 94/2015 від 20 лютого 2015 року та № 56/2016 від 17 лютого 2016 року звання Героя України посмертно присвоєно ще шістьом героям. Четверо з них – Юрій Дяковський, Юрій Поправка, Володимир Рибак і Дмитро Чернявський – загинули на Донеччині у березні та квітні 2014 року.

27 листопада 2014 року білоруса Михайла Жизневського та громадян Грузії Зураба Хурцію й Давида Кіпіані було нагороджено орденом Героїв Небесної Сотні (посмертно).

У 2017 році єдиним Героєм України – іноземцем став громадянин Білорусі Михайло Жизневський (Указ президента України № 158/2017 від 13 червня 2017 року). Щоб ушанувати іноземців, які віддали своє життя за Україну, Верховна Рада України ухвалила Закон “Про внесення зміни до розділу V “Прикінцеві положення Закону України “Про державні нагороди України” щодо присвоєння звання “Герой України”, який давав змогу присвоювати це звання іноземцям – лицарям ордена Героїв Небесної Сотні (№ 2013-VIII від 13 квітня 2017 року).

До Героїв Небесної Сотні належать люди різних національностей, віросповідання, освіти, віку. Серед них громадяни України, Білорусі та Грузії. Наймолодшому, Назарію Войтовичу, було 17 років, найстаршому, Іванові Наконечному, – 82 роки. Зі 107 Героїв Небесної Сотні – три жінки: Антоніна Дворянець, Ольга Бура та Людмила Шеремет.

Загибель першого з Героїв Небесної Сотні, Павла Мазуренка, настала 22 грудня 2013 року внаслідок тілесних ушкоджень, завданих невідомими особами, одягненими у форму спецпризначенців. Останній із лав Небесної Сотні – Віктор Орленко помер 3 червня 2015 року через ускладнення після вогнепального поранення, отриманого під час штурму Майдану силовиками 18 лютого 2014 року. Поіменний список Героїв Небесної Сотні із зазначенням дати загибелі та причинами смерті наведено далі.

Орден Героїв Небесної Сотні

1 липня 2014 року Верховна Рада України ухвалила Закон щодо заснування державної нагороди “Орден Героїв Небесної Сотні”. Указом президента України “Про орден Героїв Небесної Сотні” № 844/2014 від 3 листопада 2014 року було затверджено статут і малюнок ордена Героїв Небесної Сотні. Орден установлено для відзначення осіб за громадянську мужність, патріотизм, обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, активну благодійну, гуманістичну, громадську діяльність в Україні, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), інших подій, пов’язаних із захистом незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України. Орден має форму блакитного хреста, у центрі якого розміщено зображення небесного воїна в обладунках із мечем і щитом. Обладунки та щит стилізовано під саморобне спорядження учасників Революції Гідності. На звороті хреста розміщено напис “Свобода та Гідність”. Автори нагороди – Тарас Возняк і Костянтин Ковалишин.

На сьогодні орденом Героїв Небесної Сотні посмертно нагороджено чотирьох осіб: білоруса Михайла Жизневського, грузинів Давида Кіпіані та Зураба Хурцію, українця Тараса Більчука.

19 лютого 2021 року Національний поштовий оператор ввів в обіг художню поштову марку “Орден Героїв Небесної Сотні” на вшанування подвигу учасників Революції Гідності та пам'яті Героїв Небесної Сотні.

Орден Героїв Небесної Сотні. Із сайту: https://pik.ua/news/url/eskiz_ordena_geroev_nebesnoj_sotni_uzhe_utverdili

Премія Європейського товариства Куденгове-Калерґі

18 жовтня 2018 року Небесну Сотню символічно нагороджено премією Європейського товариства Куденгове-Калерґі. Цією відзнакою, заснованою у 1978 році, нагороджують людей, діяльність яких спрямована на підтримання миру та безпеки через об’єднання держав в Європі й установлення політичної рівноваги у світі. Серед нагороджених премією – Рональд Рейґан, Гельмут Коль, Анґела Меркель. 2018 року вперше в історії премію присудили не одній особі, а 107 загиблим, які під час подій Євромайдану в Києві пожертвували життям, обстоюючи громадянські свободи та європейські цінності в Україні.

Премію (медаль) та два свідоцтва про нагородження – українською й німецькою мовами – вручено Національному музею Революції Гідності як установі, що зберігає пам’ять про Героїв Небесної Сотні та події листопада 2013 року – лютого 2014 року.

Історичний контекст і передумови Революції Гідності

З 1991 року в Україні відбувалося протистояння двох протилежних напрямів цивілізаційного розвитку:

• прагнення інтегруватися в Європу, що мало сприяти демократизації країни й мінімізації економічної та політичної залежності від кремля;
• повернення країни у сферу впливу російської федерації та входження в економічний і політичний союз із нею.

Прагнення російської федерації зберігати абсолютний вплив на Україну через численні маніпуляції навколо державної мови, регіональних особливостей, розвитку політики національної пам’яті, а також через фінансування та вербування українських політиків, дії яких контролював кремль, і придушення громадянських прав та свобод стало ключовим чинником, що викликав найбільші масові протести у сучасній історії України – Помаранчеву революцію 2004 року та Революцію Гідності 2013–2014 років.

Помаранчева революція, поштовхом до якої, крім зазначеного вище чинника, стали системні порушення виборчого законодавства на користь одного з кандидатів під час виборів Президента України у 2004 році, сприяла розвиткові громадянського суспільства в Україні. Події 2004 року засвідчили готовність громадян України обстоювати демократичні свободи й людську гідність і брати на себе відповідальність за власний вибір.

Однак невдовзі внутрішні політичні конфлікти спричинили втрату владними структурами контролю над процесами у державі. Уже за п’ять років після перемоги Помаранчевої революції експерти почали говорити про зневіру людей щодо своєї здатності впливати на суспільно-політичні процеси та розчарування в демократії. Як наслідок, у 2010 році на чергових президентських виборах перемогу отримав Віктор Янукович – суперник у 2004 році Віктора Ющенка.

У 2013 році Янукович повністю узурпував владу в Україні. Найважливіші посади в державних структурах (Кабінеті Міністрів України, Верховній Раді України, Адміністрації Президента України, армії, міліції, ГПУ, Конституційному Суді України, Верховному Суді України) обійняли наближені до президента люди, які провадили відверто проросійську політику, а дехто з них мав російське громадянство. Від свавілля влади потерпали громадяни, посилився тиск на державні та приватні структури. Згідно з даними організації “Freedom House”, за президентства Віктора Януковича Україна повернулася до категорії “частково вільної” країни, якою вона була до Помаранчевої революції.

Активна частка громадянського суспільства вважала єдиною можливістю змінити ситуацію в державі підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Це мало би сприяти приведенню норм українського законодавства у відповідність з європейськими вимогами, запровадженню системних реформ, остаточному затвердженню проєвропейського курсу та зменшенню впливу росії. У 2013 році ідею європейської інтеграції підтримували майже 42 % громадян України; 31 % громадян виступав за Митний союз із російською федерацією[1].

Рівно через дев’ять років після Помаранчевої революції, 21 листопада 2013 року, Кабінет Міністрів України оприлюднив розпорядження № 905-р “Питання укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їх державами-членами, з іншої сторони”, в якому йшлося про тимчасове зупинення підготовки підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною й відновлення діалогу з російською федерацією щодо співпраці в межах Митного союзу. Увечері цього самого дня українці вийшли на Майдан, щоб висловити протест проти рішення уряду. Вони сподівалися, що активна позиція громадян змусить українського президента підтримати проєвропейський курс розвитку країни. Однак 29 листопада Віктор Янукович повідомив офіційним представникам ЄС про відмову від підписання зазначеної угоди, посилаючись на те, що росія вимагає проведення консультацій Україна–росія–Європа та що остання має компенсувати Україні можливі втрати від погіршення відносин між Україною й рф.

Незважаючи на це рішення, кілька сотень протестувальників лишилися на майдані Незалежності. 30 листопада близько четвертої години ранку бійці спецпідрозділу МВС “Беркут” напали на активістів і жорстоко побили їх. Дії силовиків спричинили масові протести: 1 грудня у Києві відбувся марш, участь в якому, за різними даними, взяли від 500 тисяч до 1 мільйона осіб. Вимога покарати всіх причетних до побиття мітингарів стала рівнозначною відновленню державного курсу на євроінтеграцію.

Основні етапи Революції Гідності

1. 21–29 листопада 2013 року – безстрокові акції протесту, спричинені рішенням уряду про відмову від підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС та відомі як Євромайдан.

2. 30 листопада 2013 року – 18 січня 2014 року – мирне протистояння, розгортання протестних акцій у Києві та регіонах, репресивні дії з боку силових структур. Захоплення протестувальниками адміністративних будівель. Убивства за нез’ясованих обставин прибічників Майдану.

3. 19–29 січня 2014 року – силове протистояння, спричинене реакцією мітингарів на ухвалені Верховною Радою України 16 січня закони, які значно обмежували свободи громадян і збільшували права правоохоронних структур. Перші загиблі протестувальники на вулиці Михайла Грушевського. Захоплення адміністративних будівель у регіонах.

4. 30 січня – 17 лютого 2014 року – силова рівновага з ознаками деескалації, звільнення протестувальниками частини адміністративних будівель у Києві.

5. 18–20 лютого 2014 року – збройна ескалація, остання хвиля силового протистояння з використанням вогнепальної зброї проти мітингарів. Найбільша кількість загиблих серед протестувальників.

Хроніка боротьби

Перші полеглі Майдану

Найтрагічнішими днями в історії Революції Гідності стали 18–20 лютого 2014 року. За ці три дні загинуло найбільше протестувальників. Однак перші втрати серед учасників протесту було зафіксовано задовго до гарячої фази протистояння, і вони пройшли майже непоміченими для більшості українських громадян. Зокрема першим загиблим Героєм Небесної Сотні став Павло Мазуренко. Він мав кримську реєстрацію, але жив і працював у Києві. Із початком протестів відвідував Майдан. 18 грудня 2013 року, коли він повертався додому до житлового масиву Борщагівки, його зупинили люди в чорних одностроях, у бронежилетах і шоломах. Силовики попросили документи, а побачивши кримську реєстрацію, жорстоко побили Павла та втекли. Чоловік зміг самостійно дістатися додому. Пізніше його доправили до Київської міської клінічної лікарні № 12, де 22 грудня 2013 року він помер унаслідок численних забоїв і травми голови.

За нез’ясованих обставин загинув активіст Майдану тернополянин Тарас Слободян. Він зник у грудні 2013 року, а його тіло було знайдено на Сумщині лише 1 березня 2014 року. Експертиза показала, що Тарасові вибухом відірвало руку.

Закони 16 січня, Вогнехреща, перші постріли на вулиці Михайла Грушевського

16 січня 2014 року коаліція провладної Партії регіонів з грубим порушенням регламенту ухвалила десять законів, які було спрямовано проти фундаментальних громадянських свобод – свободи виявлення поглядів, свободи мирних зібрань, свободи об’єднань. Вони повністю знімали відповідальність із причетних до жорсткого розгону мітингувальників на Євромайдані та створювали правові підстави для запровадження цензури й переслідування незгодних із діями влади, запроваджували тотальний контроль над населенням. Народ одразу назвав їх “диктаторськими”. Ухвалення цих законів, зміст яких відверто суперечив принципам демократії, спричинило радикалізацію протестів.

19 січня після чергового віча на майдані Незалежності частина учасників, обурена не тільки “диктаторськими законами”, але й відсутністю чіткої програми дій у лідерів опозиції, вирушила до будівлі Верховної Ради України. На початку вулиці Михайла Грушевського шлях їм перекрили загони міліції та спецпризначенців підрозділу МВС “Беркут”. Майже одразу виникли сутички. Лінія протистояння пролягла між колонадою стадіону “Динамо” та будівлею Національного художнього музею України. Міліція застосувала світлошумові гранати й інші спецзасоби. Із боку протестувальників полетіли петарди та “коктейлі Молотова”. Два міліцейські автобуси, які перекривали шлях колоні, було спалено. Щоб стримати спроби наступу силовиків, протестувальники склали з підпалених шин вогняну барикаду, яка утворила щільну димову завісу. Цей день дав назву подіям на вулиці Михайла Грушевського, які увійшли в історію Революції Гідності як Вогнехреща[2].

Цього дня міліція почала застосовувати помпові рушниці та водомети всупереч закону, який забороняє використання цих спецзасобів за температури нижчої від 0 °С. Свої дії силовики пояснили потребою загасити автівки, які підпалили демонстранти. Однак під крижану воду потрапляли й мітингувальники. Серед них зокрема були киянин, уродженець Волинської області, Олександр Бадера та житель Івано-Франківської області Богдан Калиняк. Обидва через погане самопочуття повернулися додому. Через дев’ять днів, 28 січня 2014 року, вони померли. Олександр Бадера, окрім застуди, мав отруєння нервово-паралітичним газом, а 22 січня чоловіка було травмовано в сутичці із силовиками. Двобічне запалення легень, яке сталося не лише через потрапляння під крижану воду, але й, імовірно, через отруєння речовинами сльозогінної та подразнювальної дії (газом), Богдана Калиняка не стало.

Рівно за місяць, 19 лютого 2014 року, від отруєння газом, яке спричинило важку форму пневмонії, у Київській міській клінічній лікарні № 17 помер 24-річний активіст Майдану Максим Горошишин.

21 січня, за інформацією медслужби Майдану, протягом доби потерпіли 1400 активістів, які мали вогнепальні й осколкові поранення.

Дії силовиків посилили революційні настрої активістів. Навіть ті, які не асоціювали себе з радикальними рухами, вважали, що треба переходити від оборони до наступу. Боротьба вийшла на новий етап, кульмінацією якого стали події 22 січня 2014 року.

Саме в річницю проголошення незалежності Української Народної Республіки та День Соборності серед протестувальників з’явилися перші загиблі від вогнепальних поранень. Неподалік від колонади стадіону “Динамо” в часовому проміжку між 05:30 і 05:40 вогнепальні поранення в шию, голову та груди отримав 20-річний вірменин Сергій Нігоян, майданівець із Дніпропетровської області. Мобільна бригада медиків перенесла активіста до медичного пункту, розташованого у вестибюлі будівлі Національної академії наук України на вулиці Михайла Грушевського, 4, та надала першу медичну допомогу. Однак уже за пів години лікарі констатували його загибель. Згодом до того ж самого медпункту було доставлено тіло ще одного важко пораненого – білоруса Михайла Жизневського, який отримав смертельне поранення у грудну клітку в часовому проміжку між 08:30 і 09:00 під час чергового штурму силовиків.

Летальне вогнепальне поранення орієнтовно о 13:45–14:00 отримав Роман Сеник з Львівської області. У нього було травмовано плече, легені та ребро. Активіст утратив понад 3,5 літра крові. Дорогою до лікарні в Романа тричі зупинялося серце. Лікарі боролися за його життя: зробили три операції, ампутували руку, а близько трьох сотень киян здали для пораненого кров. Однак урятувати життя Романові не вдалося: він помер 25 січня 2014 року в Київській міській клінічній лікарні № 17.

Тіло ще одного учасника протестів, львів’янина Юрія Вербицького, якого викрали напередодні в Києві з Олександрівської клінічної лікарні разом із київським громадським активістом Ігорем Луценком, було знайдено у бориспільській лісосмузі поблизу села Гнідин Київської області. 21 січня 2022 року слідчі Державного бюро розслідувань оголосили, що смерть активіста настала не пізніше ніж 24:00 21 січня 2014 року.

Через загибель людей опозиційні політики закликали українців з усіх областей прибути до Києва, а також заявили, що вбивства мітингувальників – на особистій відповідальності та совісті міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка.

На засіданні Штабу національного спротиву ухвалили рішення про активізацію Майданів у регіонах. Як наслідок, в областях України активісти почали збиратись у будівлях обласних державних адміністрацій, щоб не дати представникам влади можливість застосовувати силові методи. Станом на кінець дня 24 січня під контроль протестувальників було взято вісім облдержадміністрацій (разом із Київською міською державною адміністрацією, яку мітингарі контролювали ще від 1 грудня 2013 року): Івано-Франківську, Чернівецьку, Тернопільську, Рівненську, Львівську, Хмельницьку ОДА, Житомирську МДА. У Луцьку й Ужгороді активісти оточили будівлі адміністрацій. У Черкасах силовикам удалося відбити у мітингувальників приміщення раніше захопленої адміністрації.

Майдан. Лютий 2014 року

Відставка уряду Миколи Азарова, прийнята президентом Віктором Януковичем 28 січня, та скасування цього ж самого дня більшої частини “диктаторських законів”, а також проголошення наступного дня амністії для мирних учасників протестів створили передумови для деескалації напруженої ситуації в країні. Однак український парламент зволікав із внесенням змін до Основного Закону, які передбачали повернення до парламентсько-президентської моделі державного управління, закріпленої в Конституції 2004 року, та, відповідно, обмеження повноважень президента.

6 лютого відбулася попереджувальна хода активістів Майдану до Верховної Ради України з вимогами не переривати роботу парламенту до врегулювання політичної кризи в державі, а також розглянути проєкт змін до Конституції України. Таку ж саму акцію було заплановано Штабом національного спротиву й на 18 лютого, коли депутати Верховної Ради України мали розглянути відповідний законопроєкт.

18 лютого тисячі активістів і учасники Самооборони Майдану розпочали “мирний наступ” – ходу з майдану Незалежності до будівлі Верховної Ради України, вимагаючи від парламентарів розглянути законопроєкт щодо зміни Конституції України.

Будучи обізнаним про цей захід, керівництво МВС віддало наказ про залучення зведених загонів спецпідрозділів міліції “Беркут” і підрозділів внутрішніх військ. Силовики перекрили будівлю Верховної Ради України, Маріїнський парк, вулиці навколо урядового кварталу, а на Парковій алеї та поблизу площі Конституції зібралися прибічники Антимайдану й тітушки.

Об 11-й годині між мітингувальниками та спецпризначенцями почалися сутички. Для протидії протестувальникам силовики застосували світлошумові гранати (за деякими даними, з прикріпленими залізними деталями для збільшення руйнівної сили), травматичну та стрілецьку зброю, а також активно залучали тітушок, підтримуючи відверто протиправні дії членів неформальних угруповань. Учасники протесту й журналісти повідомляли про стрільців із рушницями, яких помічали на дахах будівель і вулицях урядового кварталу.

Події на вулиці Липській

Близько полудня внаслідок потрапляння у будівлю “коктейлю Молотова” сталася пожежа в центральному офісі Партії регіонів на вулиці Липській. О 12:11 опозиційний депутат Леся Оробець повідомила, що мітингувальники зайняли та почали гасити перший поверх офісу ПР, а також підвал. Із будинку намагалися винести документи, частину яких складали для подальшого вивчення. Однак за десять хвилин із боку вулиці Пилипа Орлика на майданівців почали наступати бійці спецпідрозділу “Беркут”. За ними йшли тітушки. Силовики наздоганяли та захоплювали людей, відтісняючи їх на вулицю Інститутську.

Через пожежу загинув працівник партійного офісу програміст Володимир Захаров.

Події у Кріпосному провулку

О 14-й годині зафіксовано сутички між Самообороною Майдану та бійцями спецпідрозділу “Беркут” у Кріпосному провулку, через який проходили можливі шляхи відступу маніфестантів. Приблизно в цей час тут було вбито Володимира Кіщука, підприємця з міста Димера Київської області (57 років), бійця Двадцять першої сотні Самооборони Майдану киянина Сергія Шаповала (44 роки) та прапороносця Дев’ятої сотні Самооборони Майдану Ігоря Сердюка (44 роки), підприємця з міста Кременчука.

О 14:30 на розі Кріпосного провулку та вулиці Інститутської трагічно загинув Сергій Дідич (44 роки), сотник Самооборони, голова осередку партії “Свобода” одного з районів Івано-Франківської області. Він вирвався з рук беркутівців і потрапив під колеса автівки. За кермом був інший протестувальник Леонід Бібик, який захопив міліцейську вантажівку біля Маріїнського парку.

Події у Маріїнському парку та на вулиці Михайла Грушевського

У Маріїнському парку відбувалися сутички між учасниками Самооборони Майдану та бійцями внутрішніх військ і тітушками. Орієнтовно о 14:15 забито до смерті десятника Третьої сотні Самооборони 49-річного Андрія Корчака, будівельника з Львівської області. Боєць П’ятнадцятої сотні Самооборони Майдану, охоронець із Хмельницького Артем Мазур (26 років) отримав тяжкі рани, від яких помер у лікарні 3 березня 2014 року. Так само через травми, одержані цього дня, 4 березня в лікарні обірвалося життя Василя Шеремета з Івано-Франківської області (64 роки).

Під час сутичок із силовиками біля будівлі Верховної Ради України отримав отруєння, спричинене речовинами сльозогінної й подразнювальної дії, та опіки верхніх дихальних шляхів боєць Афганської сотні Самооборони Майдану Петро Гаджа. Він помер у власному помешканні від хімічних опіків бронхів і легенів 22 березня 2014 року.

Події на вулиці Інститутській

Орієнтовно о 16-й годині спецпідрозділ “Беркут” атакував мітингувальників, відтісняючи їх вулицею Інститутською в бік майдану Незалежності. Під час цих подій смертельні травми отримав офіцер військово-морського флоту у відставці, киянин Іван Наконечний (82 роки). Через три тижні, 7 березня 2014 року, він помер у лікарні від черепно-мозкової травми.

Також від черепно-мозкової травми 11 квітня 2014 року помер у лікарні інший учасник ходи – 72-річний киянин Анатолій Нечипоренко, охоронець гаражного кооперативу.

О 16:03 СБУ та МВС висунули опозиції ультиматум – припинити протистояння та звільнити Майдан до 18:00.

Голова КМДА Володимир Макеєнко ухвалив рішення про припинення роботи київського метрополітену.

О 16:20 війська спецпідрозділу “Беркут” захопили верхню барикаду на вулиці Інститутській біля верхнього виходу зі станції метро “Хрещатик”. Рятуючись від беркутівців, люди потрапили у тисняву через надто вузький прохід барикади. Спецпризначенці жорстоко били протестувальників кийками, лише деякі з них намагалися захистити беззбройних людей від озвірілих товаришів по службі.

Опісля на барикаді було знайдено тіла інженера-енергетика з міста Броварів Київської області Антоніни Дворянець (61 рік) та підприємця Зураба Хурції з Грузії (53 роки). Обоє померли від гострої серцевої недостатності, ймовірно, спричиненої тиснявою, побиттям і стресом.

Правдоподібно, що під час цих подій у житомирянина Якова Зайка (73 роки), депутата Верховної Ради України І скликання, стався інфаркт. Чоловік іще встиг спуститися в метро й помер на платформі станції “Театральна”.

О 16:30 військовослужбовці внутрішніх військ оточили підходи до Українського дому на Європейській площі у Києві, а трохи більш ніж за пів години зайняли його, плануючи звідти почати наступ на Майдан.

О 16:37 спецпідрозділ “Беркут” захопив майданчик біля входу до Міжнародного центру культури і мистецтв Федерації профспілок України (“Жовтневого палацу”) на вулиці Інститутській, а пізніше – верхні тераси торгового центру “Глобус”.

О 17:20 надійшла інформація про вбитих поміж силовиків.

Події на вулиці Інститутській із 15:39 до 17:26 реконструйовано активістами “Jus Talionis Reconstruction Lab”: https://digitalmaidan.org/history/history-maidan/synkhronizovani-v-chasi-podiji-na-maidani-18-20-lutogo-2014

Події на майдані Незалежності

Близько 20-ї години міліція через гучномовці оголосила про початок “зачистки” Майдану та закликала жінок і дітей залишити площу. Бійці МВС за підтримки двох бронетранспортерів почали наступ з Європейської площі та від “Жовтневого палацу” вулицею Інститутською. Протестувальники, яких, за різними даними, було на Майдані від 15 до 20 тисяч осіб, намагалися стримувати атаки.

У часовому проміжку від 19:30 до 20:30 смертельні кульові поранення одержали підприємець і художник із міста Жмеринки на Вінниччині Валерій Брезденюк (50 років), активіст IT-спільноти Майдану Сергій Бондарев із Донецької області (32 роки), волонтер Медичної служби Майдану, уродженець Чернігівщини Василь Прохорський – колишній міліціонер, електрик торговельного обладнання (33 роки), студент Київського національного університету будівництва і архітектури, киянин Олександр Плеханов (22 роки), який помер через кілька годин у Київській міській клінічній лікарні № 17.

Під час бою за барикаду біля Будинку Федерації профспілок України між 21:00 та 22:00 внаслідок вибуху гранати отримав поранення учасник Самооборони Майдану, ройовий Тридцять п’ятої сотні “Волинська Січ” Олександр Капінос, фермер із Тернопільської області (29 років). Він помер у лікарні 19 лютого після чотиригодинної операції.

Одним із тих, хто захищав барикаду біля Будинку Федерації профспілок України, був член сотні “Волинська Січ” Іван Городнюк, який іще у січні потрапив під водомет. Після сутичок із силовиками 18 лютого стан майданівця швидко погіршився, він повернувся додому 19 лютого, однак того ж самого дня помер через ускладнення.

Від поранень, одержаних під час сутичок на Майдані, 25 лютого в лікарні помер активіст Майдану Ігор Бачинський (30 років), житель Київської області.

Кульове поранення між 21:20 та 22:00 одержав інженер-автомеханік із Полтавщини Андрій Черненко (35 років), який помер того ж таки дня в Київській міській клінічній лікарні № 17.

Близько 22-ї години мітингувальникам удалося відбити атаку силовиків із боку Європейської площі. БТР правоохоронців, який штурмував барикаду біля Будинку Федерації профспілок України, було спалено. Відео з охопленою полум’ям машиною швидко поширилося у новинах і соцмережах.

На Майдані було багато поранених, поміж яких ветеран війни в Афганістані, київський залізничник Віктор Орленко (52 роки), уродженець Чернігівської області. Після тяжких травм він тривалий час лікувався, однак помер у Києві 3 червня 2015 року.

Приблизно о 22:30 від вогнепальних поранень на барикаді біля Будинку Федерації профспілок України загинув киянин Володимир Кульчицький (64 роки).

Близько 23-ї години смертельно поранили ветерана військово-морського флоту, майстра спорту, киянина Віктора Швеця (58 років) та інженера-будівельника родом зі Львова Володимира Бойківа (59 років).

Під час слідства було встановлено, що за наказом Міністра внутрішніх справ України Віталія Захарченка та Голови Служби безпеки України Олександра Якименка правоохоронцям було надано дозвіл на застосування зброї. Зокрема, ще вранці 18 лютого частка спепризначенців отримала пістолети ПМ та Форт-12, бойові припаси до них, а також спеціальні засоби – травматичні рушниці Форт-500. А о другій половині дня спецпризначенці, крім названої зброї, отримали вогнепальну зброю: автомати Калашникова модернізовані калібру 7,62х39 мм.

Можна переглянути події на майдані Незалежності із 17:26 до 19:39 та з 19:39 до 22:00, реконструйовані активістами “Jus Talionis Reconstruction Lab”: https://digitalmaidan.org/history/history-maidan/synkhronizovani-v-chasi-podiji-na-maidani-18-20-lutogo-2014

Поза Майданом

На Трухановому острові в Києві знайшли тіло активіста з Донецької області Володимира Наумова (43 роки), якого в ніч проти 18 лютого затримали беркутівці через пов’язану на шиї жовту хустину Самооборони Майдану.

Ближче до півночі, коли бійці внутрішніх військ і загонів спецпризначення чергового разу намагалися захопити майдан Незалежності, на розі вулиць Великої Житомирської та Володимирської з’явилася група тітушок.

Саме на цьому місці отримав смертельне поранення з вогнепальної зброї майстер декоративного садівництва Віталій Васільцов із Хмельницької області (36 років). Він із побратимами намагався відтіснити групу тітушок від підступів до Майдану з боку Михайлівської площі, щоб протестувальники могли безперешкодно дістатися до медпунктів, облаштованих у головному храмі Михайлівського Золотоверхого собору та у трапезній церкві Івана Богослова.

Так само на розі вулиць Великої Житомирської та Володимирської у ніч на 19 лютого отримав смертельні травми журналіст видання “Вести” В’ячеслав Веремій. Він намагався сфотографувати тітушок, сидячи в таксі. Журналіста витягли з автівки, почали бити палицями, а потім, коли він намагався вирватися, вистрілили в нього. Від завданих травм В’ячеслав помер під ранок 19 лютого.

Згідно із даними, наведеними у вироку Святошинського суду, 18 лютого 2014 року внаслідок силового протистояння протестувальників і правоохоронців були заподіяні тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості 771 активісту. 120 активістів отримали вогнепальні поранення, 12 мітингувальників загинули від вогнепальних поранень, ще сім – через одержані травми. До цього числа не включені інші учасники протестів, які загинули цього дня від рук тітушок або померли від одержаних травм пізніше.

Тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості отримали 398 правоохоронців. 133 з них були поранені з вогнепальної зброї, 8 поранень виявилися смертельними. Слідством не встановлені особи, причетні до загибелі силовиків.

19 лютого. Події на майдані Незалежності

Напередодні близько 22-ї години кілька інтернет-видань, зокрема “LB” і “Тиждень”, повідомили про пожежу в Будинку Федерації профспілок України, яка сталася внаслідок спроби захоплення будівлі силовиками. Тут розміщувалися Штаб національного спротиву, харчові, побутові й медичні склади, координаційний та інформаційний центри, кухні й медпункт. О першій ночі з охопленої вогнем споруди почалася евакуація поранених. Проте врятувати вдалося не всіх: після ліквідації пожежі на згарищі виявили тіла двох майданівців – Володимира Топія з Львівської області (58 років) та Олександра Клітинського з Хмельницької області (25 років).

Іще один з евакуйованих, Юрій Пасхалін із Черкаської області (30 років), який у проміжку між 00:00 та 01:00 одержав вогнепальне поранення та якого спочатку доправили до медпункту в Будинку Федерації профспілок України, помер у лікарні майже одразу після прибуття.

Оборона Майдану тривала всю ніч. У цей період вогнепальне поранення голови одержав волинянин Юрій Сидорчук (53 роки), який останні роки проживав у Києві. Непритомним його відвезли до лікарні. Він помер 28 червня 2014 року, так і не вийшовши з коми.

О 00:45 отримав несумісні з життям травми член молодіжної дефлімпійської збірної України з боротьби киянин Дмитро Максимов (19 років).

За тиждень у морзі виявили тіло Віктора Прохорчука з Житомирської області (35 років). Він брав участь у “мирному наступі”, але ввечері того самого дня зник. Тіло чоловіка з ножовою раною знайшли в одному з дворів поблизу вулиці Хрещатик. За даними Генеральної прокуратури, Віктор Прохорчук був убитий у проміжку між 00:00 і 00:20 19 лютого.

О третій ночі барикаду на Хрещатику з боку Європейської площі було зруйновано, а від Будинку Федерації профспілок України до монумента Незалежності простягалася вогняна барикада.

До ранку вигоріла частина наметового містечка на проїжджій частині вулиці Хрещатик біля Будинку Федерації профспілок України та біля монумента Незалежності. Силовикам удалося витіснити мітингувальників із частини майдану Незалежності. Рано-вранці до Києва на підтримку прибули кілька автобусів активістів переважно із західних областей, що дало змогу стримати наступ силовиків.

Того ж самого дня голова СБУ Олександр Якименко оголосив про початок “антитерористичної операції”, звинувативши учасників протесту у вандалізмі, мародерстві, вбивствах, захопленні держустанов і застосуванні зброї.

Заяву Олександра Якименка засудили не тільки лідери демократичного світу та опозиційні політики, але й дехто із соратників Віктора Януковича. Ближче до вечора інформацію про початок антитерористичної операції, оприлюднену на сайті СБУ, видалили. Про плани СБУ провести так звані антитерористичні операції “Бумеранг” і “Хвиля” повідомив також народний депутат, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, генерал міліції Геннадій Москаль. Через кілька днів він оприлюднив низку відповідних документів, а у квітні 2014 року наявність планів операції було підтверджено СБУ[1].

Увечері того дня почалися переговори лідерів опозиції з Віктором Януковичем, після яких оголосили про перемир’я. Арсеній Яценюк заявив, що штурм і “зачистка” Майдану, заплановані владою на найближчу ніч, не відбудуться. Упродовж дня та наступної ночі активні дії у Києві не велися.

Внаслідок подій 19 лютого у Києві тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості отримали 156 беззбройних активістів. З них 23 отримали вогнепальні поранення (три з яких виявилися смертельними), троє померли від інших травм. Крім цього, тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості отримали 105 правоохоронців, 15 з них отримали вогнепальні поранення, одне з яких призвело до смерті.

Поза столичним Майданом

Біля управління СБУ в місті Хмельницькому 19 лютого смертельні поранення отримали учасники місцевого Майдану Людмила Шеремет (71 рік) та Дмитро Пагор (21 рік). Вони брали участь в акції протесту, спрямованої на перешкоджання відправки місцевих силовиків до столиці.

На блокпості на трасі Одеса–Київ загинув Віктор Чернець (36 років), якого збила автівка з тітушками або силовиками, що на великій швидкості рухалася в напрямку Києва.

20 лютого. Розстріли на вулиці Інститутській

20 лютого, приблизно з 05:30, протистояння на майдані Незалежності знову загострилося. Невстановлені особи застосували вогнепальну зброю по працівниках правоохоронних органів, внаслідок чого троє правоохоронців загинули, а ще 39 отримали вогнепальні поранення.

Того ж ранку на Майдан прибуло нове підкріплення активістів переважно із західних областей України.

Ще в ніч на 19 лютого загін озброєних спецпризначенців передислокувався на автостоянку біля Міжнародного центру культури і мистецтв Федерації профспілок України (Жовтневий палац), де перебував у резерві до ранку 20 лютого 2014 року. Щоб позначати своїх, бійці загону поверх форменого одягу чорного кольору наклеїли на рукави скотч жовтого кольору, а для унеможливлення їх ідентифікації іншими особами одягнули під шоломи маски-балаклави. Це була рота спецпідрозділу “Беркут”, якою у день розстрілів командував Олег Янішевський.

О 08:30 окремі підрозділи правоохоронців почали стихійно залишати свої позиції навколо монумента Незалежності. Побачивши хаотичний відступ силовиків, майданівці, орієнтовно о 08:55, почали підніматися вгору по вулиці Інститутській, відтісняючи силовиків, щоб повернути контроль над втраченою 18 лютого територією.

Перша хвиля наступу тривала з 08:55 до 09:08. За даними, які наведені у вироку Святошинського районного суду щодо розстрілів на вулиці Інститутській, активісти масово вийшли за межі своїх барикад. Деякі, застосовуючи “коктейлі Молотова”, переслідували й атакували силовиків і їх водомети, які від’їжджали останніми. У такий спосіб майданівці просунулися вгору за місток над вулицею Інститутською, взяли під свій контроль центральний вхід до готелю “Україна”, розсікли позиції правоохоронців на перехресті вулиць Інститутська та Хрещатик біля будинку Укркоопспілки, змусивши тікати одну частину вверх по сходах до Жовтневого палацу, а іншу – в напрямку Європейської площі. У подальшому активісти також взяли під свій контроль ближній до вулиці Хрещатик (лівий) вхід до будівлі Жовтневого палацу та наблизилися до центрального входу до цієї будівлі.

У цей час смертельних поранень зазнали майданівці Олександр Балюк із Житомирської області (39 років), уродженець Грузії, активіст рівненської сотні ВО “Свобода” Георгій Арутюнян, який жив у місті Рівному (50 років), Богдан Вайда з Львівської області (48 років), боєць Четвертої (Козацької) сотні Самооборони Майдану Максим Шимко з Вінниці (33 роки). О 09:08 отримали смертельні вогнепальні поранення Богдан Сольчаник зі Львівської області (28 років) та Андрій Саєнко з Черкаської області (51 рік). Після загибелі побратимів частина протестувальників відступила.

У цей же час бійцям внутрішніх військ і підрозділів МВС, які перебували в будівлі Жовтневого палацу, було віддано наказ покинути місця перебування та переміститись вгору по вулиці Інститутській у напрямку урядового кварталу. За твердженнями суду, заступник командира київського полку “Беркут” Олег Янішевський, щоб звільнити від активістів територію навколо фасадної частини будівлі Жовтневого палацу та прикрити відступ силовиків, віддав наказ на застосування вогнепальної зброї проти різних груп активістів і в різних локаціях. Такі дії не відповідали загрозам евакуації правоохоронців з будівлі Жовтневого палацу та були перевищенням повноважень щодо застосування міліцією зброї для захисту прав інших правоохоронців.

Внаслідок цього злочинного наказу о 09:10 та 09:11 на схилах та біля сходів довкола Жовтневого палацу смертельно поранено Віталія Коцюбу зі Львівської області (31 рік), Олексія Братушку з міста Суми (38 років), Богдана Ільківа зі Львівської області (51 рік).

Обстріл беззбройних активістів тривав і після того, як вони припинили свій рух вгору по вулиці Інститутській та, намагаючись евакуювати поранених, почали відходити назад під місток над нею.

Тодішній міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко через кілька годин після появи інформації про масові розстріли на Майдані заявив: “Перемир’я порушено, екстремісти продовжують нападати. У межах роботи Антитерористичного центру при Службі безпеки України мною підписано відповідні накази. Правоохоронцям видано бойову зброю, і її буде застосовано відповідно до Закону про міліцію”[1].

У часовому проміжку з 09:16 до 09:21 смертельних вогнепальних поранень зазнали Ігор Пехенько з міста Вишгорода Київської області (43 роки), член Тридцять п’ятої сотні Самооборони Майдану Василь Мойсей із Волинської області (21 рік), Василь Аксенин із Чернівців (52 роки), іще один волинянин Іван Тарасюк (21 рік), Ігор Дмитрів з Івано-Франківської області (30 років).

О 09:22 куля уразила будівельника зі Львова, бійця Восьмої сотні Самооборони Андрія Дигдаловича (40 років), який намагався допомогти смертельно пораненому Ігореві Дмитріву.

Із 09:22 до 09:29 загинули 11 майданівців: Назарій Войтович (Тернопільська область, 17 років), Іван Бльок (Львівська область, 40 років), Сергій Байдовський (Волинська область, 23 роки), Андрій Мовчан (м. Київ, 34 роки), Сергій Кемський (м. Керч, АР Крим, 32 роки), Микола Дзявульський (Хмельницька область, 55 років), Валерій Опанасюк (Рівненська область, 42 роки), Анатолій Корнєєв (Хмельницька область, 53 роки), Сергій Бондарчук (Хмельницька область, 52 роки), Ігор Костенко (Тернопільська область, 23 роки), Олександр Щербанюк (м. Чернівці, 46 років).

20 майданівців загинули й один отримав смертельне поранення у часовому проміжку від 09:41 до 11:43. Це активісти Тридцять п’ятої сотні Самооборони Майдану Едуард Гриневич (Волинська область, 28 років) та Олександр Храпаченко (м. Рівне, 26 років), Олег Ушневич (Львівська область, 31 рік), Анатолій Жаловага (Львівська область, 33 роки), охоронці барикади “Львівська брама” Володимир Жеребний (Львівська область, 28 років) і Роман Точин (Львівська область, 43 роки) та їхні побратими з намету “Паровоз “Анархія” Іван Пантелєєв (Донецька область, 32 роки) та Володимир Чаплінський (Київська область, 44 роки), Роман Варениця (Львівська область, 35 років), Юрій Паращук (м. Харків, 47 років), Ігор Ткачук (Івано-Франківська область, 38 років), Владислав Зубенко (м. Харків, 22 роки), Устим Голоднюк (Тернопільська область, 19 років), Роман Гурик (Івано-Франківська область, 19 років), Євген Котляр (м. Харків, 33 роки), Микола-Олег Паньків (Львівська область, 39 років), Олександр Царьок (Київська область, 55 років), Йосип Шілінг (Львівська область, 61 рік), Віктор Чміленко (Кіровоградська область, 52 роки), Леонід Полянський (Вінницька область, 38 років), Віталій Смоленський (Черкаська область, 29 років).

« повернутися